Православна церква користується Юліанським календарем, таким календарем користувалася і Російська Імперія, де церква не була відділена від держави. Потім прийшов евроінтегратор Ленін і в 1918 році поміняв календар на такий, який був у більшості країн світу – григоріанський. Цей календар був схожий, але мав певні ваідмінності, які робили його точнішим. Між колишнім нашим неточним і новим – точним на момент зміни календарів існувала розбіжність у 13 днів.

Так з’явилися і Новий Новий Рік, і Старий Новий Рік. Перехід на іншу дату святкування Нового Року для наших земель не дивина. 13 днів – дрібниця. В порівнянні з тим, що до 1492 рік починався 1 березна (за новим стилем 14). А саме в цьому році (це був 7000 рік від створення світу – цікаво, що рік створення світу співпадає з виникненням трипільської цивілізації) Новий Рік перенесли на 1 вереся (14 – за новим стилем). А невдовзі, в 7208 році Петро Перший ввів і 1700 рік, і 1 січня, як деь його почутку, але 1 січня за старим стилем, яке якраз і є 14 – за новим.
Так 13-14 стали Старим Новим Роком. За церковним календарем в ці дні Маланка (13) і Васля (14). Саме ці свята, колись поєднані з новорічними, і диктують ті традиції, обряди, дійства, що повязані з Старим Новим Роком.
Вечір на Маланку називали щедрим або багатим, до нього готували багатий святковий стіл. Тоді ж давалися до різноманітних магічних ритуалів. Наприклад, господар підходив з сокирою до дерева, звертаючись до нього. Як уродиш -- не зрубаю, як не вродиш -- зрубаю -- і тричі легенько торкався сокирою стовбура. Наслідком цих дій мав бути рясний урожай фруктів. Щоб улітку позбутися гусені, тричі оббігали садок босоніж тощо.
Побутували численні прикмети й ворожіння. Так, на Полтавщині у цю ніч дивилися на хмари: якщо вони йшли з півдня, вірили, що буде врожай на ярину, якщо з півночі -- на озимину. Тієї ж ночі намагалися дізнатися, які дернові будуть найбільш урожайними наступного року. Для цього надворі лишали пучечки пшениці, жита, ячменю, вівса та ін. Вважалося, що краще вродить та культура, на яку впав іній. Яскраво ігровии характер мали ворожіння про шлюб.
Специфічними складовими традиційною українського новоріччя були величальні обходи й поздоровлення (щедрування, засівання), рітуальний обмін вечерею, обряди та ігри з масками ("Маланка", "Коза") та ін. Деякі з них широко побутують й донині.
"МАЛАНКА" ("Меланка") -- традиціиний обряд із використанням масок. Назвою він зобов'язаний св. Меланії, як вже писалося. Ще у недалекому минулому обряд "Маланка" був поширений на значній території України.
За давньою традицією роль головного обрядовою персонажа - Маланки - грав хлопець, перевдягнений у жіночий народний костюм. Інші ролі також виконували парубки. Лише подекуди меланкували й дівчата.
Обряд, що проходив від аграрно-магічних звичаїв давніх слов'ян, у XIX ст. трансформувався у громадську святкову забаву, своєрідний сільський карнавал, у якому важливе місце займали шлюбні мотиви. Масковані учасники новорічної процесії розігрували кумедні сценки-інтермедії. Маланка зображувала господиню, що все робить недоладно: б'є посуд, миє піч водою, а лави підмазує глиною, підмітає сміття від порога до середини хати тощо. У деяких селах Буковини й Прикарпаття виконували колективний загальносільський танець за участю ряджених влаштовували ігри біля громадського вогнища, ритуальну боротьбу масок, колективну трапезу.
Традиційні карнавальні образи Маланки включали маски тварин -- Кози, Ведмедя, Журавля, Бика, Коня, маски Діда і Баби, а також багатьох інших персонажів.
РЯДЖЕНІ (перебрані, перебиранці, цигани) -- традиційні учасники народних свят і обрядів, що змінювали свій зовнішній вигляд за допомогою незвичайного одягу або масок. У давнину рядження виконувало важливі релігійно-магічні функції, але з часом цей звичай перетворився на веселу розвагу, маскарад.
Найдавніші маски традиціиного рядження українців зооморфні -- Коза, Ведміді, Журавель, Бик, Кінь, з культом предків пов'язані антропоморфні маски Діда і Баби, а також маски змішаного походження (наприклад, Чорта). Популярними були побутові маски (Маланка, Василі, Наречений і Наречена), соціальні (Козак, Солдат, Піп, Пан, Король, Генерал), етнічні (Циган, Єврей, Турок), професіині (Лікар, Коваль, Сажотрус, Мисливець) та ін. Отож, структура традиційного рядження по своєму відображала реальний світ соціально-побутових відносин в українському селі.
ЩЕДРУВАННЯ -- давній звичай новорічних обходів, під час яких групи щєдрувальників (переважно молоді) піснями славили господарів, бажали їм здоров'я й достатку, за що отримували винагороду. Щедрування супроводжувалося магічними діями, музикою, танцями, пантомімою, обрядовими іграми з масками. Обрядових новорічних пісень -- щедрівок (різновид колядок) співали окремо господарю, господині, хлопцю, дівчині, усій родині, були щедрівки дитячі, жартівливі, пародійні.
На відміну від колядування щедрування незначною мірою відчуло на собі вплив християнської церкви. На кінець XIX ст. обряд переважно став явищем народної художньої творчості. Таким він зберігся й до сьогодні.
ЗАСІВАННЯ (посипання) -- давньослов'янський новорічний звичай. У перший день нового року дорослі й діти, переважно чоловічої статі, ходили від хати до хати, символічно засіваючи хлібні зерна і бажаючи господарям щастя, здоров'я, щедрого врожаю. Широке розповсюдження мали побажання, виконувані речитативом, наприклад:
Сійся, родися,
Жито, пшениця,
Всяка пашниця,
Зверху колосиста,
Зі споду корениста.
Будьте з святом здорові,
З Новим роком!
Посипальників, що ходили невеличкими групами приймали як самих бажаних гостей, запрошували сісти до столу, щоб добре все сідало або шоб свати сідали (так казали там де були незаміжні дівчата). Нерідко хлопчаки наслідували квоктання курей, а їх, жартуючи, смикали за чуба або за вуха, щоб курчата були чубаті, вухаті й волохаті. У деяких місцевостях перший засівальник повинен був обмолотити макогоном сніп жита, що стояв на покуті від Різдва.
Після закінчення всіх обрядових дій господарі пригощали посипальників яблуками, бубликами, пиріжками та іншими ласощами, часто давали й дрібні гроші. Зерно що вони розкидали по хаті, господиня збирала і давала куркам, аби краще неслися.
Чтайте, готуйтеся, святкуйте! Веселих свят !!!
Джерело

ЩЕДРИЙ ВЕЧІР (СВЯТО МЕЛАНКИ)
Щедрий вечір, що припадає на 13 січня, уособлює залишок дохристиянського звичаю, що за християнським календарем збігається з днем преподобної Меланії. Цього дня батько ховається від своїх дітей за символом багатства та щедрості — за пирогами.
Діти повинні вдавати, що в цю мить батька не бачать — так велить традиція. Вони мусять запитувати в матері, де ж тато подівся. А «здивована» мати бажає, аби й наступного року діти за пирогами батька не помітили.
Після цього господар хреститься та запрошує родину до столу — до щедрої куті.
Для дівчат одна з найважливіших цього вечора справ поворожити. Здебільшого ворожать так само, як і на Андрія: бігають запитувати ім'я в першого стрічного; кидають чобіт через плече — куди носком буде звернений, у той бік і заміж дівчині йти; навпомацки лічать кілки в огорожі, на якій зупиняться — прикрашають, а потім роздивляються, чи гарного «нареченого» собі вибрали, тощо.
За легендою, цієї ночі дівчата-відьми збирають чаклунське зілля «нечуй-вітер». У цю ніч воно має найбільшу силу, але знайти його можуть тільки сліпі люди або ж відьми. Той, хто його знає, за власним бажанням може стати невидимим і нечутним. Але місця, де таке зілля росте, знають тільки чарівниці.
У цілому ця ніч сповнена магічних дій, спрямованих на розгадування майбутнього, забезпечення родинного добробуту та щастя на весь наступний рік. Народні повір'я стверджують, що цими святковими днями небеса відкриті для людської молитви — можна просити в Бога про найпотаємніше.
Водіння кози
Цього дня козу водять. Саму козу здебільшого роблять із дерев'яної палиці, один із кінців якої слід розколоти — це будуть роги. Роги можна прикрасити на власний смак, зокрема, можна прив'язати дерев'яні ложки — козячі вуха. З протилежного боку палиці чіпляють якийсь віхтик — це буде козячий хвіст. Коли коза готова, її треба «одягти» в старий кожух хутром нагору, але так, щоб видно було, де в цієї імпровізованої кози «морда». Рукава кожуха мають звисати вниз — це «ноги» кози. От той, хто цього вечора «коза», залізає під кожух, однією рукою тримається за прикрашену палицю та крутить «хвостом». Окрім «кози», компанія вибирає на вечір «кота» — зазвичай це наймолодший хлопець із гурту; до обов'язків «кота» входить носити торбу, нявчати та просити сала.
Дійство починається з настанням темряви. Діти підходять до будь-якої хати й просять:
— Пустіть у хату, бо вже так коза змерзла!
Господар відповідно до звичаю наче відмовляється:
—   Дуже тісно в домі, ніде козі розгулятися. А діти продовжують просити:
—   Та пустіть уже, бо несила — так змерзла! Традиція вимагає, щоб тричі господар відмовив «козі» й
тільки потім запитав дозволу в господині. І тоді «коза» вже звертається до господині:
—  Хазяйко, будь ласка, пустіть, бо замерзну не тільки я, але й козенята!
—  Уже пізно, та й діти сплять — ви їх налякати можете. Навіщо ви нам здалися?
І знову тричі господиня відмовляє (а для цього їй ніколи не бракує причин), а коза все проситься. Нарешті дозвіл від хазяйки дому отримано:
— Добре, ідіть, але дивіться — співайте добре!
Ось тепер уся ватага дітей заходить до хати, знімає шапки, вітається з присутніми. «Коза» починає співати, при цьому разом із «котом» тупцює в такт пісні:

Ну, панове,
Ну, мурове,
Ставте вряду —
Я козу веду!
Діти господарів тішаться з того, що відбувається в оселі, їм дозволено смикати «кота» за вуса й «козу» за хвіст. У цей час підспівує решта гурту, оповідаючи в пісенній формі поневіряння бідної «кози»:
Де взявся вовк — козу натовк,
А вовченята — за козенята!
Де взявся заєць — став козу лаять...
Перший стрілець — козак-молодець,
Ударив козу в праве вухо...
Коза впала,
Хвіст задрала.
Під час співу «коза» намагається відтворити пантомімою слова пісні. Ясна річ, у кінці пісні падає та вдає, ніби мертва. Щедрівники хором співають далі, жартома перелічуючи, які харчі зарадять лиху й оживлять «козу». «Кіт» із ними цілком згоден:
Сала, сала, сала!
Щоб наша коза встала!
«Коза» оживає, схоплюється на рівні ноги й прямує до печі, принюхуючись, а щедрувальники продовжують жартівливо співати:
За ці щедрівки — Кварта горілки, А по цій мові Бувайте здорові!
Коли пісню доспівано, весь гурт дітлахів-щедрувальників звертається до хазяїв в один голос із побажанням здоров'я та святковими вітаннями, всі кланяються господарям. І тепер діти отримують із рук господаря заслужені солодощі, дрібні гроші тощо.
«Кіт» у цей час жартома випрошує в господині сала. Після трьох традиційних відмов господиня все ж таки пригощає кота — салом, козовода — пирогом, а скарбника гурту — грішми.
Отак, досхочу пощедрувавши, молодь збирається в одному домі разом і продовжує веселитися.
За церковними переказами, 13 січня — день преподобної Меланії (IV-V століття). Вона народилася в християнській родині, дуже багатій і шанованій. Коли їй виповнилося 14 років, її видали заміж за парубка Апініана. Він теж був вихідцем зі знатної родини. Усе своє майно ця молода родина використовувала для того, щоб допомагати тим, хто потребує допомоги. Після багатьох років богоугодних діянь Меланін оселилася на горі Єлеонській, а згодом там було засновано монастир.
На Меланію українці грають у «Меланку», щоб провести старий рік якомога веселіше. А грати треба ось як.
З гурту молоді вибирається хлопець, який найкраще вміє жартувати. Він переодягається й стає «Меланкою». Інші теж переодягаються: хто циганом, хто ведмедем, хто журавлем, хто чортом... одним словом, хто що цікаве придумає, те й утілює.
Це дійство цілком може відбуватися й удень — тоді дітлахи юрбою біжать за переодягненою ватагою, щоб добре роздивитися таку чудасію.
Хлопці не до кожної хати заходять, а тільки до тих домів, у яких є надія зустріти дівчат. Як і при водінні кози, дозвіл пощедрувати слід випрошувати в пісенній формі:
Господинечко, господаречку,
Пусти в дім Меланочку,
Меланочка чисто ходить —
Нічого в домі не пошкодить.
Добрий вечір!
Господар запрошує до хати, уся родина збирається подивитися на ряджених, надто ж дівчата цікаві до того, що відбувається. Незважаючи на попередню «рекламу», «Меланка» ходить по хаті й робить шкоду, наприклад, може сміття розкидати або посуд поперевертати. Господині знають цей звичай, тому уважно слідкують, щоб «Меланка» поводилася гарно, нічого не чіпала.
Тим часом хлопці щедрують, висміюючи поганих господинь:
А Меланка — неробоча,
Їх сорочка — парубоча,
Як люди ідуть на жнива,
То Маланка — на пива!
Дівчата сміються й хвалять пісню й танці. Кожен із ряджених показує свої здібності: щосили витанцьовує, аж поки дух заб'є. Коли нарешті щедрівку скінчено, усі сідають до святкового столу.
Якщо «Меланкою» обирають дівчину, то ця «Меланка» значно поважніша та статечніша; вона вбирається молодою. Дівчата, щедруючи, до оселі не заходять, а стоять попід вікнами та співають:
Ой, на річці, на Йордані,
Добрий вечір на Мелані,
Добрий вечір, щедрий вечір,
Людям добрим на сей вечір!
Отак колись щедрували та подекуди й зараз щедрують.
Угадай звезду
джерело

Напередодні Нового року (за старим стилем 13.01) в Україні відзначали Щедрий вечір. Цим самим завершувався період "Святих вечорів", який тривав з 6 до 12 січня, коли не годилося виконувати господарську роботу (окрім догляду за худобою). Протягом цього тижня люди влаштовували святкові застілля, ходили один до одного в гості й обов'язково співали колядки.

У день 13 січня українці починали готуватися до нового циклу різдвяно-новорічних свят. Господар ретельно прибирав все обійстя, вичищав і добре годував домашню живність, а господиня готувала все необхідне для Щедрої вечері: святкові страви і чистий одяг для родини. Люди вважали, що цього вечора з неба сходить Щедрий бог, оглядає все господарство і входить до хати. Там його зустрічають духи предків та дух-Ладо, які вже з Святого вечора перебувають в оселі (в Рай-Дідухові, сіні та соломі). Побачити Щедрого бога може ще й домашня живність, яка в цю пору має здатність розповідати Богові про те, як господар її утримує та годує. Тоді як Святвечір був дякою за минулорічний урожай, то 13.01, встелена збіжжям та сіном долівка, мала символізувати Щедрому богові багаті хлібні ниви та луки, які від нього очікуватимуть в Новому році.

Щедру вечерю 13.01 готували переважно із скоромних страв: печеню, смажене м'ясо, ковбаси, млинці з салом, пироги, вареники з сиром. В деяких місцевостях України, як і на Святвечір, на стіл ставили теж 12 страв, варили другу щедру кутю, заправлену смальцем. На стіл ставили книші й калачі та запалювали одну або три свічки. Обов'язковим було приготування млинців. В ході чого господині примовляли: "Щоб усе так росло в Новому році, як млинці на дріжжах та, щоб сонце добре гріло ниви, як вогонь пече млинці". Із настанням сутінок, вся родина одягає чисте вбрання, застеляє скатерки й рушники, обкурюють хату травою або ладоном і, прочитавши молитву, розпочинають Щедру кутю. Господар сідав за гіркою з пирогів, щоб його не було видно й приказував: "Аби й надалі ви мене так не бачили" (тобто із-за миски з великою кількістю хлібної випічки, що символізувало достаток і щедрий урожай). Пиріжки роздавали членам родини, піднімали чарки за здоров'я близьких і рідних та бажали Царства небесного померлим (бо ще блукали тут душі покійних, які ставали охоронцями нив і полів, щоб сприяти урожаю та приплоду).

Того ж вечора господар, взявши сокиру, перевесла й кутю, обходив домашніх тварин, пасіку й сад, благословляючи своє господарство (обухом сокири тричі вдаряв по деревах і погрожував їх зрубати, якщо не будуть плодоносити).

Дівчата, як і на Андрія (13 грудня), збиралися в гурти й проводили різноманітні гадання й ворожіння (рахували внесені поліна чи прутики в заборі, якщо парне число то на одруження, кидали через хату чобіт, гасили в ополонці розпечену головешку дров і т.п.).

Цікавий обряд зафіксували на Гуцульщині, де Новорічна ніч вважається святом печі, яка цілий рік "працює", а в ніч на 14.01 вона йде до танцю і "віддається". І щоб печі було зручно її начисто вимащували, ніхто на неї не сідає і не лягає, а також кладуть зерна "на весільний каравай" і для коня, щоб могла поїхати до міста.

Досвідчені господарі примічали погоду: морозно і сніжно - на здоров'я людей і худоби, на урожай хліба, а тепло й без снігу - навпаки. Зоряне небо - добре будуть нестись кури, вродять гриби й горох. Густий іній - добрі зернові й мед і т.п.

В ніч під Новий рік господар або господиня в його шапці йдуть до відкритого водоймища, тричі окунають хліб та набирають в посудину води. Вдома прикладають до голови всіх домочадців той хліб "на здоров'я і велич", а у воду вкидають срібні монети й вранці нею вмиваються "на багатство".

Цей день (13.01) також називали Меланки або Маланки (за християнським календарем Меланії - знатної римлянки V ст., яка будувала церкви, згодом стала черницею й молитвами творила чудеса.) Етнологи твердять, що Маланка - найдавніше українське свято, яке має глибокі прадавні коріння і сягає ще кам'яного віку (неоліту). Бо на західноукраїнських землях Маланка супроводжувалась цікавим театралізованим дійством. Ватаги молоді ділилися на військових персонажів ("старжу") та звіроподібних ("диганію"). Відповідні маски виготовлялися вдома і передавалися у спадок. Очолювали містерію Маланки лідери - "калфи", а кульмінацією була боротьба "ведмедів" - найсильніших хлопців кожного кутка села. "Маланкою" був, як правило, переодягнений дівчиною хлопець. Зазначені персонажі, а серед них були ще й "звізда", "коза", "дід", "циган", музики, міхоноша (все нежонаті парубки) творили т.з. "живий вертеп" і обходили з щедрівками кожну оселю, бажаючи господарям всіляких гараздів: "Щедрий вечір, добрий вечір, добрим людям на здоров'я". Щедрівки, на відміну від колядок були переважно світськими піснеспівами:

Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка
Стала собі щебетати,
Господаря викликати:
- Вийди, вийди, господарю,
Подивися на кошару.
Там овечки покотились,
І ягнички народились.
В тебе товар весь хороший,
Будеш мати мірку грошей.
Хоч не гроші, то полова…
В тебе жінка чорноброва.

Загалом, обрядодії Щедрого вечора присвячувалися сонцю, а Коляда яка тривала 12 днів (7 - 19.01) була цілісною обрядовою системою й іменувалася Святом народження сонця. Вважалося, що на Щедрий вечір "Щедрий Бог" - Сонце сходить до українських осель і щоб сприяти цьому - а значить добробуту й щедрості, провадилась вказана містерія свята. Саме сезонність пір природи та аграрної діяльності людей проявлялась в ритуальному пісні-танці "кози", яку водив "дід". Символи "умирання" і "воскресіння", проявлялись в тому, що "коза" падала, завмирала, а потім оживала, танцювала й вибрикувала.

З новорічними вечором та ніччю українці здавна пов'язували чимало чудесних переказів і легенд. Вважалося, що в зоряну ніч місяць радиться із зірками та сонцем, а останнє розподіляє між зорями душі новонароджених дітей. Особливо слід було бути обережними поза домом, бо до третіх півнів духи води, лісу, гори та яру влаштовують гуляння і можуть зашкодити необачним подорожнім. Відьми в цю пору літають на місяць, щоб прогнати туди старий рік, а потерчата можуть переслідувати своїх бабок-пупорізок (тому останні мають при собі різочки). Перед світанком кажуть, можна побачити як світяться-горять зачаровані гроші та сховані скарби, а дух-Ладо й інші духи дому радяться перед "дорогою", бо вдосвіта вони відлетять на небо разом із димом спаленого Дідуха.

Тісно пов'язані із такими уявленнями були новорічні щедрування-побажання та гадання-чаклування. В ході останніх люди бажали побачити свою долю в Новому році та "запрограмувати" щастя, достаток і здоров'я. Зокрема, гадали за тінями, на квасолі або макові. Чаклували на багатство (наклавши гору пирогів на столі) та те, щоб піч добре гріла, варила й пекла. Проводили очищувальні обряди, коли близько 24 години ночі, "накравши" у сусідів соломи, палок, дощок розкладали на вулиці чи кутку села вогнище і стрибали через нього.

Зустрівши Новий рік, після опівночі господар збирає розтрушене по підлозі сіно та солому й зв'язує у три в'язки. Одну кладуть у стодолі, а дві інші - в саду (в деяких регіонах виносять на спільне багаття на вулицю). До вогнища, розкладеного із третьої в'язки в саду, виносять також сміття після першого (від Свят-вечора) підметення хати. Запалювали багаття вдосвіта і намагалися щоб дим від нього обкурив дерева. Із димом на небо відлітав, вважали і Щедрий бог. Одночасно господар обходив сад і тричі "Погрожував" зрубати яблуню чи вишню у випадку незначного урожаю: "Як не буде у тебе стільки яблук, як на небі зірок, то зрубаю!" Опісля цього сіном і соломою із другої в'язки обв'язували фруктові дерева.

Загалом в новорічну ніч годилося спати. Люди перш за все намагалися виголосити свої молитви-побажання до Бога, бо вважали, що в цей час "отверсті" небеса і їх голос почують на Небі. А з іншого боку, слід було вживати захисних обрядів, щоб знешкодити вплив злих сил, які особливо активізуються під Новий рік.

Одразу по опівночі багато людей виходило на вулицю слухати як Новий рік змагається із Старим і врешті решт проганяє останнього, а за ним і всі біди й нещастя. А в деяких західних регіонах України сусіди забавляються тим, що "крадуть" якусь живність чи реманент, а потім за неї вимагають у хазяїна магарич.

14.01 відзначався Новий рік (т.з. "старий" або церковний). Християни в цей день вшановували найменування Христа іменем Ісус (що слід було робити на 8 день від народження дитини) та Св. Василя Великого архієпископа Кесарії Каппадокійської (IV ст.), якого вважали покровителем землеробства. Тому основною обрядодією цього дня було засівання осель українців збіжжям із відповідними примовляннями.

З самого ранку хлопці (дівчата засівати не ходили) набирали в рукавички і кишені зерна (жито, пшеницю, овес) й, дочекавшись закінчення ранкової церковної відправи, починали засівати. Спочатку власну домівку, потім у хрещених батьків, родичів, знайомих і сусідів: "Ой роди, Боже, жито - пшеницю, всяку пашницю! Добридень! Будьте здорові. З Новим роком та Василем!… На щастя, на здоров'я, на Новий рік!". Господар щедро винагороджував (особливо перших) засівальників гостинцями й грішми. Ходили інколи і цілі ватаги з козою та вертепом. Годилося також в цей день віншувати Василів. А, загалом, це свято проводили благоговійно з церковними або домашніми молитвами.

Богослужіння в церкві 14.01 були присвячені святам обрізання і найменування Господнього. Перше з них було священнодійством ще старозавітної церкви і являло собою прообраз пізнішого таїнства хрещення. Проводилось воно на восьмий день після народження хлопчика. Свято найменування новонародженого Богомладенця іменем Ісус було пов'язане із законом, згідно якого на восьмий день після народження дитини їй давали ім'я. Саме ім'я Ісуса Христа було сповіщено Пресвятій Богородиці Архангелом Гавриїлом ще до народження Сина Божого.

Також в день "старого" Нового року Церква відзначає пам'ять Святителя Василія Великого, архієпископа Кесарії Каппадокійської. Виховувався у благочестивій сім'ї своєю бабусею Св. Мокриною. Після навчання в Афінах прийняв святе хрещення в Єрусалимі. Згодом повернувся до Кесарії, де 362 р. прийняв сан диякона, а пізніше був висвячений в пресвітери. По смерті Євсевія Кесарійського Василія Великого обрали архіпастирем Кесарії. Написав чимало церковних молитов та душеспасительних книг. За свої духовні подвиги отримав дар зцілення і молитвою вилікував багатьох важкохворих. Піклувався про бідних і немічних, яким влаштував спеціальний притулок - названий Василіадою. Сам же вдягав скромний одяг і вживав лише хліб, сіль та воду. Помер Василій Великий 1 січня (старий стиль) 379 р. на 50-му році життя. За переказами, нетлінні мощі Василія Великого було перевезено до Риму в Італію.

Люди вважали, що на Новий рік до оселі приходить Доля людини і поселяється в якійсь тварині чи речі, а тому пильно стежили, щоб "злий" не зашкодив цій Долі. Тому й щедро викупляли те, що "пропало" та нічого нікому не давали чи позичали (окрім вертепу та посівальників). Всі намагалися бути радісними, веселими і добродушними. Уникали на Новорічне свято сварок і намагались помиритись із всіма сусідами - адже, як зустрінеш Новий рік, так і проживеш!Джерело