Ви, напевно, знаєте, шановний читачу, що всі ми в житті граємо певні ролі. Життя, як відомо, театр, а ми всі в ній актори. Дома, в сім'ї, на роботі, з друзями-товаришами, багато хто з нас кого-то зображують, кимось прикидаються.

Одні натягати на себе маску лідера, менторським тоном повчають кого треба і не треба, що і як робити.

Інші кривляються, зображуючи із себе розумників, що знають все про все, кожного разу вклинюючись в чужі розмови, щоб висловити свою авторитетну думку. Решта зображують із себе фатальних красунь, вістряків-самоучок, багатих, бідних, щасливих, нещасливих, здорових, хворих, в залежності від того, кому що більше до душі. Таким чином ми часто просто висловлюємо своє прагнення бути представником тієї чи іншої категорії (не більш!), А не саму приналежність - навідріз відмовляючи собі бути самим собою.

Економіст нашого відділу, назвемо її Наталя Іванівна, уявляє себе жахливою чепуруном. Кожного разу, коли у неї з'являються вільні п'ять хвилин, вона з шумом і гамором, всіляко привертаючи увагу всіх оточуючих до цього похвальною межах її єства, приймається что-то где-то терти, підмітати, мити, при цьому всіляко громкогласно ганьблячи прибиральницю, яка так погано щось там замела або вимила, не дуже порядних товаришів по службі, друзів і знайомих.

Вона кидається пересувати стільці, відкривати і закривати кватирки, тому що в кабінеті душно або, навпаки, холодно, ворушити старі документи, з яких половина вирушає в утиль, нишпорити по шафах і тумбочок. І радіє, як дитина, кожного разу, коли вдається знайти пил в дальньому кутку, пачку пожовклих газет на самому верху або кимось забуті немитий чашку - доказ немарними своїх галасливих праць.

Згоден, охайність і чистота - якості, гідні похвали. Але я також переконаний, що будь-яка чеснота, на відміну від пороку, повинна бути тихою, некріклівой і, тим більше, не віддавати душком фарисейства, як це частенько буває. Пам'ятаєте золоті слова? "Добре вихована людина - не той, хто, помітивши за столом, що ви вмочив манжет в соус, неодмінно вам і тим, хто сидів за столом про це повідомити, а той, хто, побачивши це, зробить вигляд, що нічого не помітив".

Так сталося і в моєму випадку. Економіст Наталя Іванівна, що живить до мене якусь легку підспудно неприязнь - я мав нахабство кілька разів по відношенню до неї "не бути джентльменом" в якійсь нісенітниці (причепилися до пачці відпрацьованої папери, заявивши для всіх, що я не видаляю степлернимі скріпки, а складаю папір разом з ними). Я мимохідь, не відриваючись від своїх справ, відповів, що папір у те місце, про який йде мова, я ніколи не складаю. Але Наталя Іванівна знала краще.

Мені не хотілося сперечатися. Тим більше з-за такої дрібниці. Але не їй. З пачки паперу вона перейшла на мій стіл. Їй явно не подобався мій художній безлад у вигляді пачок документів, олівців і ручок, запірних вентилів і кульових кранів, з якими я працював.

У мені тихо почала прокидатися ненависть. Саме ненависть до цього хлопотунству, до того, що людина суне свого носа не в свої справи і цього не розуміє. Такий собі унтер Прішібеев в спідниці, охоронець чистоти і порядку.

- Наталія Іванівна, це мій стіл, а не ваш, якщо ви не помітили, - почав я як можна привітнішими. - Я ж не роблю вам зауважень щодо вашого столу, ваших шаф та іншого. Чому ви даєте собі таке право?

- Ну, ще б ти став робити мені зауваження. У мене все бездоганно, і на столі я прибираю кожен раз перед тим, як піти додому.

Дійсно, це за нею водилося. На її столі завжди був порядок, не те що на моєму. Але справа була не в чистоті, а в делікатності і вихованості, вірніше у їх відсутності.

Людина цього не розумів. Як не розуміли і багато інших, жадібно вивчають квитки із зарплати своїх колег, вголос порівнюючи свою і чужу зарплату. Не розуміли, коли лаяли кого-небудь за недбалість і лінощі, у той час як їхні власні справи чекали кращих часів на їх довгих ящиках.

Днів через три, ще пам'ятаючи про нашу сутичці, я мав можливість заглянути в тумбочку Наталія Іванівни, яку остання похапцем залишила відкритою. Серветки, губна помада, надкушений цукерки, жіноче волосся, клаптики якихось паперів, всілякі бутилькі і флакончики і багато іншої всячини, яку в мене не було часу вивчати, валялися там впереміш. Я б анітрохи не здивувався, якби серед усього цього хаосу я побачив шевелящіеся вуса прусака.

Упевнений, що заяви я прилюдно про те, що бачив, звинувативши Наталю Іванівну в ще більшому неакуратності, ніж моя, невихованості і неделікатності, я б тим самим анітрошки б не відбила у неї бажання грати ту роль, яку вона з таким задоволенням прийняла на себе. У таких людей при всій величезній кількості чеснот все ж таки є один недолік - поганий зір. Вони впритул не бачать своїх пороків.

"Злі" думки вголос

Дивуюся жагучому бажанням багатьох жити "голосно", створюючи навколо себе хвилі зайнятості, самовпевненості і власної значущості. Про таких кажуть "він (а) яскрава людина, помітний, в центрі уваги".

Ось іде наш директор, Іван Іванович. Йде широко, розмашисто, посередині коридору, кожним кроком як би самоутверждаясь, показуючи всім своїм виглядом, хто тут господар. Живіт вперед, незадоволений погляд, жести різання. Голос такий же, "начальницький", що не терпить заперечень. Може і дурнем назвати, може і молодцем. А що йому? Він же тут господар, не ти.

Годинами може говорити, басити про близьких і далеких матерії. І все "я, я, я". "Минулого тижня до Італії їздив", "мій друг губернатор", "купив собі новий" Мерседес "...

На стіні під портретом президента і трохи вище бронзових бюстик Леніна і Дзержинського - його фотографії, грамоти, нагороди. Ось він, пірнати з аквалангом у Жовтому морі. А ось в обіймах із самим президентом. А ця нагорода називається "За заслуги в машинобудуванні". А це ... Відчуваєте значимість?! Величину! Міць!

А це його заступник. Намагається в усьому бути схожим на свого боса. Зайде-забіжить, всім поцікавиться, кожного кольне, подденет, нарізаючи кола навколо столів, наче в нього шило в одному місці. Теж самовпевнено, "я тут хазяїн". побігає-побігає , погаласують-погаласують, залишаючи після себе сліди своєї присутності, візуальні враження, звуки, запахи (так, як це робить собака біля кожного дерева на її території), і - геть, за двері. А що шумів? Що метушився? Що всіх розбурхав ? "Голосно" живе людина. Яскрава особистість. Пуп землі.

А це економіст наш, Наталія Миколаївна. "Гекает" і "шоку", відмінки плутає, тому що мова за польотом думки не встигає, зате з найважливішим видом розмірковує про всіх і вся. А вже якщо вона незадоволена, то про це дізнаєшся на іншому кінці коридору - крик стоїть, як на базарі в недільний день.

І ніхто з цих персонажів не блищить ні інтелектом, ні талантами, ні зовнішністю, щоб хоч якось виправдати їх самоважность. Принаймні, було б зрозуміло і можна пробачити.

Майже всі такі дуже поспішають жити. Не пропустити жодної вечірки. Побувати на всіх святах, днях народження, сабантуйчик, спартакіадах. Навіть за рахунок власного здоров'я, адже відомо - ніде так багато не п'ють, як на спортивних змаганнях.

Всі вони поспішають залишити сліди свого перебування де б то не було : беруть участь у всіляких безглуздих конкурсах, вимовляють гучні і нещирі тости, люблять танцювати (і завжди в центрі). Вони розмовляють голосно, роздають направо і наліво свої суб'єктивні думки як істину, епатують у всі лопатки.

З понеділка по п'ятницю я і Ольга Михайлівна були на виставці в іншому місті. Втомилися. Від спілкування, від відстаней, від поганої їжі. Вірніше, я втомився. Але не Ольга Михайлівна. Повернувшись на роботу в п'ятницю до обіду, о третій годині пополудні вона вже мчить разом з усіма на так звану олімпіаду (буде випито, як ніколи). Хоча всі ці дні вона, не перестаючи, скаржилася на те, що її продуло і вона не може повернути шию, що у неї нежить, що вона втомилася в дорозі. .. через три години все недуги як рукою зняло, а втома кудись дивним чином поділася.

За вікном ллє дощ - значить, "спортивна діяльність" відміняється. Залишається їсти та пити, "знову слухаючи цього фігляр "- нашого директора, за її ж словами.

Так навіщо їхати? Навіщо себе силувати? Мені незрозуміла така" жага до життя ". Я з усіх сил підганяю залишок рабдня, щоб побути далеко від усіх, одному . Щоб, нарешті, побути з самим собою, відпочити хоч трохи від цієї порожній суєти, від людей, які випромінюють стільки енергії ... як правило, порожній.

Автор: Ігор Ткачов
Джерело