Ірина виросла в неблагополучній сім’ї: батько пив, бив маму і дітей, згодом почала випивати і мама. Закінчивши школу влаштувалася працювати офіціанткою в барі, де й познайомилася з своїм майбутнім чоловіком. Народила дитину. Шлюб не реєстрували, вона не хотіла приписувати чоловіка, який не допомагав у вихованні маляти, та не бажав працювати.
Дитина росла, необхідні були кошти. Але Ірина не могла працевлаштуватися, так як не мала жодної професії. З часом почала схилятись до думки про виїзд за кордон.
Одного разу хазяйка бару познайомила її з людиною, яка набирала жінок на роботу в Польщі. Спочатку Ірині казали, що необхідні офіціантки, а потім запропонували працювати повією в нічному клубі, мотивуючи вищими заробітками та кращими умовами праці. За такі послуги нова знайома пропонувала заробіток в 1000 доларів, безкоштовне проживання і харчування та можливість обирати клієнтів. Ірина погодилася. Родичам вона сказала, що їде на сільськогосподарські роботи.
Працювати їм доводилося по 14-18 годин на добу. Клієнтами в основному були водії-далекобійники. Жодного вибору щодо чоловіків чи виду послуг не було. Потрібно було працювати в дні, коли були місячні. Презервативами користувалися лише з дозволу клієнта. Розраховувались клієнти лише з наглядачами. Частину грошей хазяїн обіцяв їм віддавати, але вони нічого не могли заробити, тому що кожен непослух карався штрафом.
Дівчата бачили, що виходу немає, тому з нетерпінням чекали закінчення візи. Між собою вони мало спілкувались, називались іншими іменами, не розповідали про себе нічого – після таких заробітків подругами не залишаються, а намагаються чим швидше все забути.
Інформація надана жіночим центром «Софія», м. Луцьк