Це весілля «придумали» начальник відділу виховної роботи і душа усієї студентської художньої самодіяльності Львівської фінансової академії Наталія Лозан і директор студентського клубу Тарас Рудка. Перелопатили чимало етнографічної і художньої літератури, пригадали весільні вистави (ну хоча б «Сватання на Гончарівці»). А Наталія Зиновіївна згадала, «як дівкою була», тобто своє власне весілля, що відбулось 1997 року у селі Ставчанах Пустомитівського району. Має це дійство на диску, і усі пісні для студентської театралізованої вистави «позичила» з цього запису.

Якщо вірити пані Наталії, «сотню літ назад чотири дні тривав обряд». Студенти справилися за 45 хвилин. Виставу дивилися на одному подиху... З розповіді ведучої дізналися, що пережитком матріархату була колись пріоритетна роль матері у весільних дійствах. У різних регіонах були свої «родзинки». На Гуцульщині наречений топірцем відрубував косу нареченій, на Лемківщині батьків нареченої після посаду молодих на возі або й у тачках везли до річки чи ставу і перевертали у воду... Майже скрізь до випікання весільного короваю запрошували лише тих заміжніх жінок, які жили зі своїми чоловіками у злагоді, були порядними... Спільність дій під час вимішування короваю мала символізувати єдність майбутньої сім’ї. Для цього коровайниць зв’язували рушниками, і вони мусили усе робити разом: місити тісто, виліплювати оздобу, обмивати руки... У цій виставі були усі дійові особи – господарі дому, молодий і молода, свати, дружки, дружби, майстрова (це та, яка керує приготуванням застілля)... Усі персонажі не позбавлені соковитого українського гумору.

Мама: Дарую мішочок гречки, щоб між моїми дітьми не було суперечки...

Сват: Дарую пару волів, щоб ходили і до нас, і до сватів...

Дружба: А я дарую мірку цибулі, щоб не давала свекрусі дулі...

Дружка: Дарую качан пшінки, щоб не ходив Іван до чужої жінки...

Майстрова: Дарую мішок жита, щоб ніколи Уляна не була бита...

А ще мені сподобалася одна дружка, яка на репліку майстрової про те, що «чоловікові потрібна жінка сумирна і тиха», мудро зауважила: «Розберуть тихих, та й по нас прийдуть...».

Дещо подивував мене своїми непедагогічними настановами батько нареченої Прокіп: «Гляди ж, зятю! Бий свою жінку і вранці, і ввечері, і встаючи і лягаючи, і за діло, і без діла... Ходи по шинках і чужих жінках...». І доні своїй щось подібне каже: «А ти йди у шинок, пропивай останній шматок...». Пані Наталія пояснила мені, що це такий жартівливий виховний прийом, від зворотного, бо завершив свій спіч той Прокіп так: «Ви не маленькі вже, самі розум маєте, і що я вам кажу і як вам жити, самі знаєте...».

І ще одна промовиста репліка Прокопа: «І все це ваше чи позичались до заручин? Як ото старий Липка сина женив, напозичав у сусідньому селі худоби, а як Мельники згоду на заручини дали, то по весіллю Миколі тільки стару шафу впхали – на тобі, небоже, що мені не гоже...». Жарти жартами, але пані Наталія сказала – бабця її підтвердила, що деякі не вельми багаті господарі до заручин справді позичали худобу, щоб виглядати перед сватами заможнішими...

Деякі дотепи легко надаються до вживання і в наш час. Не завжди гості на сучасних весіллях задоволені музикою. У такому разі можна дорікнути музикантам словами другої дружки: «Ми прийшли на весілля заради музики. А музики повтикали в тарілки язики...». …Весілля вдалося на славу. Танцювали, співали батярських пісень, хоча пили не самогонку, а воду, розбавлену молоком... Танцювати витягнули на сцену і ректора Петра Буряка. На його думку, весільна забава не поступається виставі заньківчан «Сватання на Гончарівці»... Роль молодої Уляни виконувала студентка Сабіна-Юлія Малиновська, а роль молодого Івана – Іван Гайдучок. Не виключено, що у майбутньому вони можуть справді створити сім’ю. Це було б зручно, бо є сценарій і проведено генеральну репетицію...

Матеріали взято зі сайту