Вагітність у мене було зовсім незапланованою і можна навіть сказати малобажаною. Дітей я планувала через років три-чотири, але все трапилося зовсім по інакшому. В голові роїлися різні думки (була навіть про аборт). Страх залишитися самій з дитиною на руках, страх осуду суспільства, срах розказати мамі... і страшище народжувати.
Ставати на облік я не поспішала, бо не хотіла зайвий раз тріпати собі нерви і давати пити з себе кров та гроші. Того перший раз мене дільнича гінеколог побачила коли донечці було 16 тижнів. Накричала шо я безвідповідальна, дала купу папірчиків з направленнями на аналізи і по тому сказала зайти з результатами, буде оформляти картку. Поздавала ті літри крові шо там треба було. Аналізи були не просто поганими, а жахливими. Хоріонічний гонадтропін у шість разів, альфа-фотопротен у п*ять разів збільшені. Погуглила. Поплакала. Лікар винеслв вердикт "Переривання вагітності бо народиться або каліка, або урод"... але... але... я рухи чую... моя дитинка мене копає... і ніжно так копає... Яке в біса переривання??? То ж води викачають. а потім по шматочку ... ручку, потім ше одну ручку витягуватимуть... потім ножку... Я собі як ото все науявляла в прямому значенні проявила всі рівні свого безкультур*я і послала лікарку, гримнула дверима так шо штукатурка посипалася і більше в поліклініці мене не виділи.
Потім пішла на Мєчнікова з отими аналізами, а ше біллю в спині. Поставили якийсь мудрий діагноз з нирками і почали лікувати. Я - як потім виявиться істота розумна, боки вилежувала але жодного антибіотика не прийняла (купила дві ампули жиб лікарка виділа шо вони у мене Є). Так поприймала вітамінчики, побула в спокої і ше більше і більше любила свою донечку.
До дому з лікарні мені хотілося мало, але виписали... 20 тижнів. Моя доця точно буде малим шилом як так сильно вертиться в мому животику... от непосидюча.
З 20-го по 32-й тиждень мене лише іноді турбував біль в спині і шалені нерви... сльози... розчарування і купа просто величезна купа моїх істерик. Я замість того щоб иішитись вагітності воювала зі всім світом за своє право бути мамою. Мокра подушка під ранок і розуміння того шо шкодить дитині і ше більше картання себе за те шо нічого не можу змінити.
Живу троха гірше ніж середньо, того до народження дитинки вирішила підмараветити хату. Штукатурка на кухні в баняки сипиться, а коли дитині в молоко посипиться? От і на 31-му тижні затіяла ремонт. В понеділок 12 січня я самостійно розвантажила шафу з книжками (майстри ж мають прийти), самостійно попакувала то всьо в коробки і самостійно виволокла ті коробки на коридор ІДІОТКА. Берегти себе треба було. Задерти ноги до стелі і рахувати тріщини в тій француватій штукатурці. У вівторок в мене трішки набрякли ноги. Подивилася і вирішила шо всьо фігня. Поп*ю Нефрофіту, погоню сечу і ноги спласнуть. Цілий день на кухні готувала майстрам їсти... спершу обід, потім вечерю. В середу ноги спухли ше більше.... Ну думаю коли до завтра не пройде то піду в поліклініку, а шо робити. Чай пити не перестаю. Пісяю, шо дурна. Четвер... о чудо, ноги троха спласли. Я тішуся тим який з мене хороший лікар і як гарно я вмію виводити сечу з організму Ідіотка.
П*ятниця 16 січня. Шляк би той ремонт і тих жужащих майстрів трафив. Мене болить голова. Хочу спокою і тиші. Хочу понеділка шоб піти до лікарки хай шось робить... пробую в обід піти в поліклініку, але не можу запхати ноги в чобіт... набрякли. Блін, як болить голова... Кладу на голову лід, зашторюю вікна... заснути не можу... Господи чого ж воно мене так болить... З тими думками і заснула. Вечором прийшла мама з роботи, побачила шо я ледь жива на кухні грію майстрам їсти. Поміряла тиск 180/100. Зробила мені соку з буряка і вклала мене спати. От чого мене так боліла голова. До дупи той сік.
Субота 17 січня, ранок. Простнулася від того шо крутить ноги. Піднятися і встати не можу. Ноги внизу такі самі як згори а згори, такі якою колись була талія. МММММММАААААААААААААААААААААММММММММММАААААААААААААААА Викликаємо швидку. Тиск не падає. Лікарі зі швидкої навіть не дивляться но те в чому я вбрана і не дають мені можливості передітися, покують мене в ото розтрясалово і везуть на Батальну.... СТОП!!! Яка батальна в мене родичка на Мєчнікова працює, я там на пітримці лежала у мене там лікар є.... Везіть туди. Які ж вони тупі!!! З*їла собі купу нервів поки не сказала шо зараз на таксі або маршруткою поїду, і в гробу я бачила їхню Батальну. Голва мене болить до неможо\ливого... спина відвалюється... ноги розпухли... ходити не можу і ше маю з ними спорити.
Ех... зараз мені відкачають водичку, підлікують і відпустять доношувати своє сонечко. Чекаю внизу в приймальній на лікаря. Приймати в приймальній мене не хочуть. Доволдиться викликати родичку. Дякувати Богові, в той день була її зміна. Ех... зараз, зараз мені зроблять краще. Вони лікарі вони мають вміти.
Приходить лікар... в мене шось з очима і я не можу прочитати шо там в нього пише на бейжику... о Никитюк здається. Стає спокійно. Він класний, про нього я читала на малечі чи дівочих посиденьках, не пригадую. Перше враження... якийсь він перестрашений і надто сурозний. Привезли каталку.... ей... Стоп... я сама можу ходити.... Ма-а-а-а-а-а-а-а ма-я-я-я-я-я-я. А мами не пускають. Мені страшно. Починають пробувати збити тиск. Папазол, папаверин ше якась мара... А-А-А-А-А-А-А-А-А яке воно всьо пекуче. Воно ж донечці може зашкодити. Перестаньте негайно мене колоти. Мало того шо голова болить так скоро шей задниця від тих уколів відвалиться. Я була такою злою шо просто капєц. Привозять якийсь апарт слухати серце дитини. О як гарно і ритмічно воно б*ється, як музика.
Тут приходить інший лікар і починає вимагати мою облікову карту. Ги, а в мене її нема... А шо за лікар? Ану підійди ближче прочитати хочу. О Усик Валентин Степанович. Він також хороший,і про нього читала. Стає не так страшно бо читала шо він дуже добрий. Чого ж тоді кричить? То певно мені від головного болю здається шо то крик, а він собі просто розмовляє.
Ні.... НІ....... Ви шо звар*ювали??? В дитини в легенях нема ше сурфактанту... Як вона дихатиме???? Ви шо??? ні!!!! ні!!! я категорично проти!!!! Я не буду вдягати лашок для операції. Я проти кесарського..... Беру телефон дзвоню до Меліси (вона у нас тут є, до речі народила недавно хлопчика 3500гр), здається і до колєги з Києва. Плачу. СТРАШНО. Я не так уявляла. Я хотіла сама народити, щоб мені доню на животик поклали я могла її поцьомати, привітатися з нею.... НІ....
Але факти невблаганні. Я знала шо на мене не діють медикаменти і деколи навіть з того тішилася. Це перший випадок коли мені так хотілося стати такою як всі. Сльози..... Божечко, як воно буде. Перевдягаюся і тисячу раз молю Отче Наш. Як ж моя крихітка буде? легені??? треба заспокоїтися.
Катетер. Про це писати буду мало, але скажу одне.... як народжувати природнім шляхом не знаю, але ота штука то шось страшне і певно легше родити ніж поки ото вставлять... УЖОС. Верещу. Колять наркоз.... мазюкають місце розрізу. Відразу скажу шо анастезіолог мені не сподобався і тепер я розумію чому. Ну намазюкали, вкололи шось ... відчуваю як мене починає паралізувати.... і як мене розрізають..... АА-А-А--А-А-А--А-А-А-А-А-А--А-А-А--А ВИ шо звар*ювали??? але рот не відкривається.Ой Божечко шо ж воно діється.... в НИкитюка або Усика холодні руки..... які руки коли вони в рукавичках? БОжечко, як болить. як болить..... Якого милого вони мене на живо ріжуть... вони шо дурні... Чую як вони дістали кроху... Відрубалася коли мене вже почали чистити і шити.... Ше по нині не реагую на то коли вдарюся. В мене змістився больовий поріг. До речі всі посткесарські уколи мене не боліли і навіть ношпа-папавареин і да\ібазол були не більшими ніж укус комара.
ВІдкриваю очі. Перше питання "Як Ліза?" (моя доця так мала називатися)... а у відповідь шосб\ь про курс долара...... Нічого не розумію. Лежу там як дурна... Я ж дитину народила, до чого тут курс долара?
Година перша після наркозу.
Лежу і молюся. Всьо болить. Хочу їсти... а як виявиться згодом ше декілька днів не можна... тільки іодичкою мочити губи і смоктати лимони..... Яке то щастя з*їсти лимонну шкірку. і яка то гадость чай з кропу і тмину... На наступний день тішилася тому шо пукнула і можна їсти ОДИН сухарик... А він на столі до якого далеко.... Ідея фікс - встати. Наївна. Звалилася з ліжка.
День другий.
Долар подорожчав на три копійки,євро на п*ять, рубль впав на копійку... А про то як моя дитина я не знаю нічого... В голову лізуть різні думки. Починаю думати шо вона померла і закатую мамі істерику. Там був такий класний лікар. Прізвище Вольф (дай Бозя йому здоровля) він мене дуже пітримував своїм гумором і просто щирою посмішкою. Заходив поприкалувався і легше ставало. Але я нічого не знаю про свою донечку.... Це ужас. Це кошмар.... Це нестерпно. Кожної хвилі коли засинаю вона мені сниться і це кошмари.... Вона жива... я знаю що вона жива. Я вже мама і я відчуваю що з нею все буде добре. Боже, як ж воно важко не знати як там вона... де вона? що з нею? А встати через той дурнуватий тиск не можу... Хочу піти до неї, а не можу встати навіть за сухарем (якого до речі ше не можна). Плачу. Знаю 1700гр, це почула ше оли була "під наркозом" і всьо....
День третій
Мама принесла фотоапарт з знимкою малої... О БОже. Обняла його і плачу. Шо в неї стирчить з носа??? А шо з ножки??? Шо з нею??? Вона житиме...? і мамина відповідь "Як Бог дасть" просто мене вбили... Ніхто не знав як я потім бажала надобраніч фотоапарату, цілувала фотоапарат і засинала гладячи його.... Це було жахливо...
День четвертий.
"Доброго ранку донечка.", погладивши монітор фотіка сказала я. Мене нині мають перевести в звичайну палату... може. Я так хочу до доні. І так мені важко ходити... просто боляче і все. Але я б пішла... пішла на Чернігівську то ж близенько... то тільки дорога до туалету долека і десятихвилинна, а до донечки я піду... піду... Можна? А не можна. Мама сказала шо мала з*їла п*ять грам суміші. П*ять грам... так багато... і схудла до 1530гр. А то зле. Але вона сильна і поправиться. Тішуся тому шо доця з*їла тих паро грам і знову плачу.
День п*ятий.
ВСе це вже нестерпно. Я хочу її бачити. Поцьомати, пригорнути... я просто не можу без неї. А як їй? Її відразу забрали від мами. Я собі уявляю як їй страшно там саменькій. Знову засинаю зі знимкарем. Появляється молоко. Яке щастя. Після всьої хімії шо в неї влиють я її відгодую молочком. Цідити груди то не просто жахливо, в дуже жахливо... а цідитися в рушник то взагалі - злочин. Але свого молока малій дати не могла бо мене пічкали купою лікарств.
Піднімається тиск і приходить добрий дядя анастезіолог (не буду вказувати його прізвища) мені його збивати. Зразу кажу шо в листку призначень магнезії не було і звідки він взяв шо мені конче тра її за 20хвилин прокапати не знаю (магнезія взагалі-то капається 60-90хв). Загалом бере величезну голку і збирається вколоти у так зколені в іже майже відсутні вени. мама йде купити шприц з меншою голкою, на шо він огризається. Загалом ВІН САМОСТІЙНО вколює мені голку з магнезією і регулює її так шо вона тече таким чином шо мені аж руку віднімає. не проходить і двох хвилин як я починаю задихатися (на то магнезію і капають а не вливають як він мені бо від неї гаряче стає). Він починає звинувачувати медсестру у всьому.... виникає скандал. Загалом мене якось очухали... До речі та медсестра була найкращою зі всіх і її ледь через нього не звільнили, бо вона мене захищати почала. Ось так. Переживши відсутній наркоз, можна вмерти від "бажання допомогти". Анастезіолог блін.... наркозу нормально не зробив, то вирішив магнезією підправити.
День шостий.
можу більш менш пересуватися, але ше болить. Клізма то шось страшне, про шо розказувати не буду. Знову цілую фотоапарат.Живу вже там у тому дні де побачу і зможу поцьомати свою кроху. Моє тіло мусить бути тут, а душа, а серце там біля неї. Важко. Я ніколи так багато не плакала. Никитюк таки класний. Розказала йому шо читала про нього на малечі і він тут про себе читав. Посміялися. Не допомогло. Важко. Хочу до малої.
Всі наступні дні - це суцільний кошмар очікування рахування скільки грам вона з*їла Перше шо запитав реаніматолог чи їла я антибіотики під час вогітності. якби їла то хто-зна чи врятували б мою кроху. Ось він материнський інстинкт чи шо там. Не даремно я їх не їла і не колола. Пра та реаніматолог видала геніальну фразу шо по дитині видно шо я багато сиділа за компом.... (і шо якщо не перестану сидіти то матиму синє молоко) То мене розсмішило на троха часу, о більшої бздури я ше не чула.
День дев*ятий...
Збираю манелі і до доні. Я так хочу її поцьомати. Я так хочу просто бодай на неї глянути...
Дорого з Мєчнікова на Чернігівську видалася мені довжиною з Китайську стіну. Але все ось... ось лікуюся лікар шось мені розказує... я не чую її... бо вже там біля донечки....
О Боже...
На цьому мої враження вичерпалися. То була шкіра яка висіла на костях... та яких там костях, кісточках... Голова завбільшки з мій мобільний (а він у мене маленький). Мені дозволили її порухати пальчиком... Тримаю себе в руках шоб не розплакатися. Дома... дома плакатиму. Біля дитини не можна вона все відчуває.
А дома батько моєї Йоанни мені сказав шо я не мама бо навіть сама народити не змогла, а дитину з мене вийняли як з останньої... На істерики вже просто нема сил... Але на тому молоко пропало. Саме тоді коли вже можна кормити малу... Якийсь такий біль і прикрість огорнули мене. НІ, я мама!!! Я МАМА!!! Бо надто я вже відмучилася, бо..... Я МАМА. Знову сльози.
День десятий.
Я так довго цьгго чекала. Мені дали мою кроху шкіра до шкіри і... і вона потяглася до циці. То було таке щастя... така радість. З ГВ у нас нічого не вийшло. Зараз мала на суміші, але тоді.... тоді то були просто надзвичайні відчуття. Мала важила 1600 і мала 40мс і в мене руки тремтіли тримати ту кроху . Але ось воно - щастя. І ось вона справжня любов.