Усі, кому доводилося бачити соціальну рекламу, спрямовану проти абортів, мабуть, помічали, що в 99% випадків заклик – зберегти життя ще ненародженої дитини і не брати гріх на душу – адресований саме жінці.
Якщо батько там і фігурує, то вкрай рідко, і згадується мимохідь. Це, як правило, не дивно: ми звикли цілком щиро вважати, що проблема аборту стосується здебільшого саме жінки. Адже, що не кажи, саме мама приймає остаточне рішення, чи залишати дитину, і йде на цей крок вона теж сама, своїми ногами, ніхто її силоміць в операційну не тягне, чи не так?
Чи означає це, що вся відповідальність цілком і повністю лежить на ній?
... Багато жінок, які пережили аборт, розповідають: до останнього сподівалася, що батько дитини зробить щось, щоб утримати від цього кроку, нехай навіть увірвавшись в операційну і забравши жінку додому. Якими б вагомими не були аргументи проти народження: незакінчена освіта, відсутність фінансів і власного житла, вони не можуть не розуміти, що життя дитини, нехай навіть незапланованої, набагато цінніше, ніж нова машина або відпустка на морі. Скільки ненароджених дітей міг би врятувати один-єдиний телефонний дзвінок, і фраза: «А може, не треба?».
Бувають, звичайно, випадки, коли аборт – це єдиний варіант. Скажімо, за медичними показаннями, коли пологи стовідсотково будуть загрожувати життю і здоров’ю жінки. Або якщо вагітність наступила в результаті зґвалтування (можна, звичайно, порушити резонне питання: а чи винна дитина? Але це окрема розмова). Однак, таких дійсно безвихідних випадків – одиниці на тисячі. Надворі не середньовіччя, живемо ми не в екваторіальній Африці, де поява на світ зайвого рота загрожує голодом до всього роду. Досвід багатодітних сімей показує: скільки б дітей не було в сім’ї, їх цілком реально прогодувати і виховати: є благодійні фонди, державні програми, допомога родичів і знайомих. Так що жінка, котра ставить запитання: «Залишити або не залишити?», не може не розуміти, що мова йде не про виживання, а про наявність чи відсутність довіри і гармонії між нею та батьком дитини. Погодьтеся, рідко яка жінка піде на аборт, якщо її партнер хоче цієї дитини і готовий її підтримувати.
Таким чином, слова жінки про можливий аборт – це «промацування ґрунту», прохання про допомогу і запитання, наскільки чоловік цінує стосунки з нею. Навіть якщо здається, що ініціатива виходить саме від матері, яка вже прийняла тверде рішення, слово батька дитини все одно залишиться вирішальним.
І чоловік не може цього не розуміти. Але в цьому випадку у нього є вибір і можливість втекти від відповідальності: звалити все на жінку чи не звалити? Вчинити як захисник чи як слабка людина? Сучасність дала жінці величезну кількість прав і свобод: іноді це дратує чоловіка, а іноді дає йому простір для лукавого маневру. Користуватися такою можливістю або не користуватися – кожен вирішує для себе сам.
Ось слова одного чоловіка, який побував в такій ситуації: «Я відчув, що, не зупинивши дружину, розписався у власному безсиллі і неспроможності як глава сім’ї. Це все одно, що сказати живій дитині: я знаю, що тебе намагаються вбити, але я слабкий і не впевнений у собі, так що відстань і не примушуй мене мучитися сумлінням».
Погодьтеся, що ці слова показують нам ситуацію в зовсім іншому світлі. Скільки не міркуй про право жінки керувати своїм тілом, про те, що ембріон не може вважатися повноцінною людиною, це все тільки слова. Ви коли-небудь чули, щоб жінка впала в затяжну депресію після операції з видалення апендикса? А випадків депресії після аборту – не перелічити. Є навіть спеціальний термін – «постабортний синдром», що складається з цілого букету «задоволень»: проблеми з фізичним і психічним здоров’ям жінки, сексуальні розлади, напруженість у відносинах з батьком дитини... аж до спроб суїциду.
Жінка має притаманні їй особливості психології і сприймає світ через призму емоцій, відчуває абсурдність і несправедливість ситуації аборту набагато гостріше, ніж чоловік. Тому вона не може відчувати і далі тієї ж незмінної любові і довіри до чоловіка, який допустив, щоб вона позбулася від їхньої дитини. Навіть якщо розумом вона приймає всі аргументи на користь аборту, все одно в душі вона не може не розуміти, що те, що відбулося в їхній родині, є неправильним, несумісним зі щирими стосунками, заснованими на любові й довірі.
До речі, про напруженість стосунків: за статистикою, в перший рік після аборту розлучаються 70% пар, незалежно від того, чи був зареєстрований їхній шлюб. Аборт мав місце в історії стосунків 90% пар, що розпалися. Це просто статистика, я нічого особливого сказати цим не хочу.
Планування сім’ї – це, безумовно, благо, що дозволяє нам з впевненістю дивитися в майбутнє, будувати сімейне щастя поетапно. Однак аборт – це крайній захід, і коректним словом «планування» називатися ніяк не може, особливо в наші дні, коли існує такий широкий вибір різноманітних засобів контрацепції.
Природно, не можна вимагати від чоловіка, щоб він негайно всім серцем полюбив незаплановану дитину: врешті-решт, батьківський інстинкт – річ складна і проявляється не одразу. Звичайно, ситуації в житті бувають різні, і чоловік хоче дітей далеко не від кожної жінки, з якою він будує стосунки. Однак, справа не в батьківській любові, а в чоловічій відповідальності. Аборт – це величезна травма для обох батьків, і обов’язок чоловіка – не допустити цієї ситуації. Іншими словами, якщо не впевнені, що хочете одружитися зі своєю партнеркою, – застерігайтеся якомога ретельніше. А якщо вагітність, все-таки, наступила, не перекладайте всю біду на її плечі. Це, значною мірою, питання самоповаги. А гармонія з самим собою і з оточуючими людьми – це і є щастя.
