Шляхи Господні несповідимі. Ми ніколи не знаємо, коли Всевишній управить так, що станемо до Нього ближчі й почнемо задумуватися над своїм життям, над своїми гіркими справами. Тому ближнього, який ще вчора потопав у гріхах, не варто засуджувати словами: «Був мерзенним, а оце в святі преться». Залиште це. Бо кому ж, як не грішним, ходити до церкви, адже це – своєрідна лікарня, де Господь лікує душу. А в лікарню, як знаємо, здорові не ходять.
Якось через селище Брацлав, де я живу, йшов хресний хід – несли чудотворну ікону. Ще тоді в моїй голові виникла думка: «Які темні ці люди». Саме так думала і про одного знайомого батюшку, якого знала ще малим, зустрівши його на гостині у друзів. Розговорилися про Почаїв. Тоді, між іншим, аби хоч якось підтримати дивакувату для мене розмову, сказала: «Будете їхати – візьміть і мене». А про себе подумала: ще студенткою була в різних країнах, а тут все робота і робота. Принаймні, ця екскурсія мені не нашкодить.
Минав час, і розмова з батюшкою невдовзі забулася. Та якось він зателефонував: «Збирайтеся, за кілька днів їдемо у Почаїв». На роботі швидко «підгонила» справи, бо за 20 років роботи гінекологом вміла організовувати кожну трудову годину. Ретельно оглянула пацієнток – тих, хто збирався стати матір’ю вперше чи вкотре, хто лікував різні жіночі хвороби і кому перервала вагітність. Всі почувалися добре. Всім іншим, що стояли у черзі на аборт, перенесла зустріч на наступний тиждень та й поїхала.
Перше, що вразило у Почаєві, – вичитка. З усіх боків кричали, стогнали, билися у конвульсіях старі і малі, жінки і чоловіки, а я про себе констатувала: бувають різні типи нервових систем, я знаю, у медінституті психологію на «відмінно» здавала.
Коли ж усі паломники, з якими я приїхала, йшли до сповіді – пішла і я. Не тому, що на душі важко було. Швидше – «за компанію». Батюшці зізналася чесно, що ніколи не сповідалася і як про гріхи розповідати – не відаю. Слово за слово, він випитав про родину, здоров’я, про життя-буття, про роботу. Сказала, що лікарка. Гінеколог.
– Аборти робите?
Все розповіла. І про те, що завжди першою серед колег була. І що пишалася показниками. Та казала це все не з каяття, а тому, що батюшка питав.
Він не соромив, не повчав, не лякав Божою карою і навіть допустив до Причастя. Тоді подумала: як добре, що і я причащатимуся, як усі. Після служби стала збиратися додому з почуттям виконаного обов’язку.
На зворотному шляху заїхали до джерела святої Анни, що у Кременці, і навіть у листопадову холоднечу скупалася. Разом зі всіма. «За компанію». Осінній день швидко хилився до вечора, але вирішили ще заїхати у Заложці, що на півшляху від Почаєва – на цвинтар, де похований священик Петро, який загинув від рук убивць. Спочатку зайшли в оселю до батьків, поговорили, вони розповіли про сина, а потім усі поїхали на цвинтар.
Їхали мовчки, бо всі сильно потомилися, і раптом я почула спів. Він наростав все більше і більше, а слова лунали все чіткіше і чіткіше. «Та-а-а-а-а-к, з точки зору медицини це вже «тягне» на шизофренію», – подумала. Я притихла, аби ніхто не звернув на мене уваги, але помітила, що всі між собою переглядаються. І раптом одна жінка на весь автобус гукнула: «Ви чуєте, як хтось співає?».
Автобус наближався до цвинтаря, а спів наростав. Коли йшли між могилами – співав чоловічими голосами уже цілий хор. Біля могили отця Петра всі попадали на коліна. І навіть водій, який ще годину тому скептично позирав і на самого батюшку, і на паломників, які богобоязливо хрестилися, читаючи молитви.
…Додому поверталися вже зовсім іншими. Я з тих пір не зробила своїм пацієнткам жодного аборту. До речі, останній аборт був перед поїздкою в Почаїв, 17 листопада – в день убивства отця Петра.
Хочу сказати, що свою роботу продовжую любити. Допомагаю народжуватися новим життям, відмовляю жінок від абортів. Були такі випадки, що запам’яталися найбільше.
Якось з гарного мальовничого села Крищенці, що на Тульчинщині, приїхала жінка, мати двох дорослих дітей і бабуся гарного онука. Вона була вагітною вже кілька тижнів. Її обпікали то гнів, то сором, то безвихідь, то розпач. Вона тікала зі своєю, як вона вважала, проблемою світ за очі, аби лишень ніхто не дізнався про те, що у свої більш ніж 40 років вона носить під серцем дитину. Порадила аборт не робити, але вона наполягала, мовляв, якщо відмовите – поїду до іншого лікаря. Тоді я вдалася до психологічного кроку, запитавши: «А ти гріха не боїшся?».
Хто його не боїться? Проте зважується на гріх, певно, кожен, бо у критичний момент не думаєш про наслідки.
– Тоді давай так, – сказала. – Ти зараз поїдеш додому, розкажеш про свою вагітність чоловікові. Якщо він буде проти – приїдеш. Не думаю, що він відмовиться від вашої дитини, бо ж гріх дітовбивства впаде не лише на тебе, але й на нього.
Вона ще трохи поопиралася, але поїхала. Наздогін їй кинула думку: «Боже, управ, як на те буде Твоя воля». Він і управив. Жінка більше не приїхала, але я, прокидаючись серед ночі, чомусь постійно думала: збереже вагітність чи поїде шукати іншого лікаря?
Через деякий час двері пологового відділення відчинилися і зайшло двоє. У вагітній жінці, яка от-от має народити, впізнала свою давню знайому. На її обличчі, незважаючи на муки переймів, які вже почалися, сяяла усмішка.
– Оце прийшла до вас народжувати, – сказала.
І народила. Таку гарну дівчинку – третю донечку, яка була схожа на сонечко. Для породіллі це була особлива дитина, бо дивилася вона на новонароджену очима дорослої жінки, якій у житті довелося пережити і побачити багато, а тепер воскресли її давні почуття, про які вона вже й забула.
Найсвятковіший момент був тоді, коли у пологовий будинок забирати новонароджену з матусею прийшли не лише чоловік, дорослі доні, але й кількарічний онук, який тримав у руках величезний букет. Він прийшов за своєю бабусею і своєю тіточкою, молодшою за нього на кілька років.
Подібна історія сталася і ще з однією жінкою, яка боялася народжувати не стільки через вік, скільки через чоловіка, який, як казала, не любив дітей. У них вже були діти, але гірко було дивитися, як він з несамовитим криком старався розв’язати з ними будь-яку суперечку. Народження цієї дитини поставило все на свої місця. Тепер він носить на руках і своє новонароджене маля, і свою дружину, яка на схилі літ подарувала йому можливість відчути себе зовсім іншим і віддавати свою любов рідній кровинці.
Розповідь р.Б. СВІТЛАНИ записала Оксана ДУНСЬКА, м. Немирів
