"...Як же боляче ранить ваша брехня..."

Мені 27 років. Чотири роки тому ми з чоловіком чекали появи на світ нашої донечки. Під час вагітності почала рости "бічна кіста шиї". Мене послали в наш онкодиспансер зробити пункцію. Результат? Ніякий... ніхто нічого не знає, нікому нічого не цікаво. Після пологів я звернулася в міську лікарню, коли кіста стала вже більше чоловічого кулака, і я ходила, прикриваючись волоссям. Головлікар хірургічного відділення, за яким я бігала протягом 2-х тижнів, зробив мені, нарешті, пункцію і послав із двома скельцями в онкодиспансер. Після цього викликав мого чоловіка і почав щось невиразно говорити, що може це рак, а може, ні... Але все-таки потрібна операція. Операція пройшла невдало - анестезіолог не зміг ввести в рот трубку, роздряпавши мені все горло. Після цього я була виписана з порадою звернутися в обллікарню. Знайшовши чудових знайомих, там мене подивилися усі ведучі хірурги й головлікар. Не зробивши практично ніяких дійсно потрібних аналізів, поставивши той же діагноз - бічна кіста шиї, чудово прооперувавши і головне швидко - із посмішками на обличчях виписали з лікарні.

Післямова:

Два роки я живу в Бельгії. Так склалося життя і, слава Богу. Трохи більш півроку тому я звернулася до лікарів із тим, що помітила невеликий горбок на місці колишньої операції. Я була в шоку, але ще страшніше, що самі лікарі були в шоку - вони ніяк не могли зрозуміти, чому рак, що існував уже більш 5-ти років, ніхто не лікував. Рак щитовидної залози і нескінченна безліч дрібних метастазів навколо, лімфовузлів. Мені видалили усі - перед цим зробивши 20 різних аналізів (я не враховую проби крові й сечі - у нас ці аналізи головні). Я знаходжуся на постійному обліку, через кілька днів їду в Намюр, щоб одержати чергову порцію радіойоду. Я народилася заново на цей світ, я можу бачити, як росте наша дитина, ми хочемо ще дітей.

Повірте мені - я не з вадливих людей, просто як же боляче ранить ваша брехня, що так безсоромно красується тут - на вашому сайті. Ви ж самі усе знаєте - "ЛІКАРІ" - ваше наплювацьке відношення до кожного з нас наявне, ваша недбалість, ваша байдужність і часто відверта некомпетентність. І не потрібно говорити про маленьку зарплатню і погану оснащеність. За всі операції вам платимо - ми, хто чим може - магаричами, відмазками від армії, зеленими, цеглою на дачу... Соромно? Думаю, що ні. Наплювати? Упевнена, що - ТАК!

Нічого не змінитися через мій лист. Ніколи і нічого.

Велике вам усім людське спасибі."

Коментар.

Лист цікавий, і, як бачите, опублікований. Цікавий він не особистою думкою про лікарів і всю нашу медицину особи, що його писала, а низкою дуже цікавих проблем, що у ньому порушені:

1. Лікарські помилки і критерії, по яких ми можемо вірогідно судити, чи були вони допущені.

2. Що робити, якщо ви підозрюєте, що лікарські помилки чи недбалість дійсно мали місце?

3. Чи дійсно наша медицина гірше "західної", а якщо гірше, то наскільки й чим?

4. Від чого залежить відношення медпрацівників до пацієнта і якість їхньої роботи?

5. Що робити, щоб підвищити цю якість, нехай не у всьому пострадянському просторі і для всіх, але хоча б для себе і своїх близьких у рамках існуючої системи охорони здоров'я.

Отже, не будемо опускатися до рівня людини, що написала лист, виправдовуватися чи відповідати на образи, а розберемося на його прикладі по суті:

1. Лікарські помилки.

Якщо хтось у дитинстві хворів на запалення легень, а на старості в нього знайшли рак у цій же ділянці, навряд чи він буде стверджувати, що в нього колись цей рак пропустили і він жив із цим раком усе життя. Це очевидно. Відомо так само, що в більшості випадків злоякісні пухлини розвиваються на фоні передракових захворювань, до яких найчастіше відносяться хронічні запальні процеси, доброякісні новоутворення (у тому числі кісти) і посттравматичні зміни (у тому числі і післяопераційні).

Злоякісне переродження передпухлинного захворювання відбувається не всією масою органа чи ураженої захворюванням ділянки, а однієї або, рідко, декількома клітками, що дають острівці злоякісного росту, які тільки згодом відтискують або проростають уражений передпухлинним захворюванням відділ.

Як правило, особливо при об'ємних утвореннях (кісти, доброякісні пухлини), на ранніх стадіях діагностика злоякісного переродження украй важка. Навіть гістологічне дослідження цілком вилученого органа чи ділянки з передраковим захворюванням, багаторазове дослідження різних його зрізів не може дати гарантії, що в зрізи потрапить саме перероджена ділянка. Але дослідження післяопераційного препарату, як макроскопічне, так і мікроскопічне при передракових захворюваннях, тим більш, якщо вони підозрілі на рак, є обов'язковими і проводяться завжди. Про результат дослідження хворих можуть й не сповіщати, якщо дослідження підтвердило попередній діагноз.

З вищесказаного можна зробити висновок: У конкретному випадку, описаному в листі не можна з повною впевненістю стверджувати, коли виник злоякісний ріст і чи були допущені помилки до, чи під час першої операції. У недоступній для діагностики формі вогнище пухлинного росту могло виникнути до операції. Але можливе, що оперативне втручання або післяопераційні зміни спровокували виникнення рака в зміненому і травмованому органі. Якщо гістологічне дослідження вилученої кісти було проведено, а так воно напевно і було, значить хворій просто не пощастило, але лікарі тут не при чому.

Думка бельгійських лікарів із цього приводу або вигадана авторкою листа, або, якщо така думка дійсно була висловлена, свідчить про їхній низький професіоналізм або невиправдано низьку думку про нашу медицину. Не можна так само виключати і своєрідний підхід західних медиків до медицини в цілому. Менеджмент у медицині з їхніх позицій вимагає очорнення конкурентів, самореклами і продажі (у буквальному значенні) як можна більшої кількості послуг, у тому числі і нікому не потрібних консультацій, аналізів, методів дослідження, лікування і так далі. І в них совісті в цьому відношенні значно менше, ніж у наших медиків (у нас це все ще поки, на відміну від них, вважається соромним).

2. Що робити?

Якщо ви підозрюєте, що лікарські помилки або недбалість дійсно мали місце, то це не повинно залишитися без уваги. Допущені порушення повинні бути виявлені і покарані. Керівництво охорони здоров'я всіх рівнів приділяють цьому велику увагу. На колегіях Обласного управління охороною здоров'я (принаймні у нас в області) поіменно розбираються всі занедбані випадки рака, туберкульозу і ряду інших захворювань, навіть якщо ніхто не скаржився. Розслідування звертань і скарг хворих завжди проводиться і, як правило, об'єктивно. Більшість медпрацівників так само в цьому зацікавлені, адже в противному випадку страждає престиж професії.

Від себе скажу, що я сам, будучи лікарем, один раз, коли виникла необхідність, подав скаргу на лікарню, у якій лікувався мій батько, а після підтвердження порушень подав на суд і виграв справу про відшкодування морального збитку.

Як це робиться, я писав у коментарі до попереднього опублікованого на сайті листа (перейти). Те ж саме раджу й авторці листа. Якщо гістологічне дослідження післяопераційного препарату не було проведено, що є грубим порушенням існуючих правил, варто притягти лікарів, що допустили це, до відповідальності.

3. Чи дійсно наша медицина погана?

Може й погана. Але не настільки. А якщо відкинути питання матеріального забезпечення, то наші лікарі, як правило, кращі і грамотніші, ніж лікарі аналогічного рівня закладів на заході. Наші лікарі в їхніх умовах працювати зможуть, а от вони в наших - ніколи! У них лікар, як правило, - менеджер від медицини і технолог від медицини, що без додаткових консультацій, дорогих досліджень і дорогих препаратів кроку ступити не може. А наші лікарі можуть, тому і показники роботи нашої медицини, незважаючи на величезні діри у фінансуванні, не набагато гірші, ніж у них. Вони тільки диву даються, коли до нас приїжджають і бачать, у яких умовах і за яку зарплатню ми працюємо.

Про зарплату і доходи понад зарплату "від вдячних хворих" розмова особлива, тим більш, що авторка листа "пройшлася" із цього приводу. Але вона забула, що крім "дохідних" місць, є ще й звичайні лікарі, існують медичні і лікарські спеціальності, що ніколи ані від кого ніякої подяки не одержують. Хто платить понад зарплату лікарю-рентгенологу за те, що він переглядає кілометри флюорограм при профоглядах і описує рентгенограми хворих, яких він в очі не бачив? Хто платить понад зарплату лаборанту або цитологу? Хто платить лікарю-фахівцю з складних інструментальних методів дослідження, якщо це дослідження входить у перелік обов'язкових при даному захворюванні, а хворий йде на нього з крайнім небажанням після тривалих умовлянь?

І лікують і оперують бомжів, витягнених із канави. Існують цілі напрямки медицини, які "вдячні хворі" відвідують рідко, у яких навіть слова "спасибі" і "до побачення" далеко не завжди почуєш, наприклад протитуберкульозні диспансери і лікарні, в одній із який я працюю.

І не всі заклади охорони здоров'я у нас "центральні" і "клінічні". Є ще рівень дільничний і районний, обслуговуючий в основному сільське населення, якого в нас більшість, і про роботу яких авторка листа напевно навіть не чула. Саме там при зверненні пацієнта лікарі ЗОБОВ'ЯЗАНІ провести всі обстеження по затвердженому для кожного захворювання переліку обов'язкових мінімально необхідних методів, інакше вони будуть покарані. І вони ходять і просять хворих, яким часто все це "до лампочки", пройти те чи інше обстеження. І лікар не може незручного йому пацієнта відіслати "обстежуватися і лікуватися за місцем проживання". Туди всі ці центральні "...магаричі, відмазки від армії, зелені, цегла на дачу..." із зубожінням населення стали попадати ще менше, ніж це було в радянські часи. І нічого, працюють. Зараз поки ще велику частку медичних кадрів складають лікарі і медсестри, що поступали в медичні навчальні заклади ще за радянських часів, по покликанню і через престиж професії, а не за "довгим карбованцем".

Про швидку допомогу взагалі говорити не доводиться - це рабська праця з величезною відповідальністю без якої-небудь винагороди, що б там не казали і які би випадки, "що ганьблять лікарів", не розповідали.

Випадки завжди були і будуть, але вони залишаться випадками, а не правилом. І доказ цьому не гіркий досвід окремих "свідків", як авторка листа, а об'єктивні показники роботи закладів охорони здоров'я і статистичні дані, що свідчать, що не зважаючи на величезні труднощі, недолік або відсутність усього, що може мати недолік чи відсутність, лікують у міру можливостей усіх, хто лікування потребує і допомогу оказують усім, і "платоспроможність" пацієнта при цьому не є вирішальним чинником. У протилежному випадку половина нашого злиденного населення вже б давно "загнулася".

4. Відношення медпрацівників до пацієнта і якість їхньої роботи.

Поки усе ще головну роль у відношенні більшості медпрацівників до пацієнта грають людські якості останнього. Всяка праця повинна бути винагороджена і завжди в нас головною винагородою була і поки залишається чисто людська вдячність лікарю чи медсестрі за їхню працю і повага до них. І цінується це не менше, ніж грошові підношення. Лікар швидше буде бігати протягом 2-х тижнів від якоїсь сволоти з грошовим мішком, ніж від просто хорошої людини, що і хотіла б віддячити лікарю "магаричем" або "зеленими", але не може. Звичайно, купувати необхідні препарати чи витратні матеріали за свої кошти він не буде, але зробить усе, що передбачено його функціональними обов'язками і ще поверх того.

Я не заперечую, медики роздратовані. Роздратовані тим, що багато хто відносяться до них як до "обслуговуючого персоналу". Роздратовані тим, що їхня праця не оцінюється належним чином державою у вигляді гідної зарплати. Роздратовані тим, що немає умов для обстеження і лікування пацієнтів (устаткування, медикаментів). Багато хто на грані зриву, і, буває, зриваються. Але працюють, і, як правило, добре працюють, настільки добре, наскільки це взагалі можливе в тих умовах, у яких ми зараз усі знаходимося.

Так не дратуйте їх іще більше. "Поважайте працю інших і вони будуть поважати вас! - листок із цими словами я вивісив у своєму кабінеті на видному місці - Не соромтеся виражати свою подяку медпрацівникам у будь-якій доступній вам формі." І це зовсім не означає, що ця форма обов'язково повинна бути матеріальною. А якщо навіть і матеріальною, то саме як подяка, а не покупка послуги.

5. Що робити, щоб підвищити якість вашого медобслуговування.

Вибирайте лікаря не тільки як фахівця, але і як людину. Гарних людей серед лікарів багато, більше, ніж серед інших професій. Середнього рівня фахівець, що до того ж гарна людина, буде вам значно корисніший, ніж гарний фахівець без людських якостей, і обстеження з лікуванням у нього обійдуться значно дешевше або взагалі безкоштовно. Але будьте при цьому самі гарною людиною.

А якщо увагу і добре відношення до себе ви не здатні одержати інакше, як за гроші, то задовольняйтеся тим, чого самі заслуговуєте (держава визначила якість цього обслуговування рівнем фінансування охорони здоров'я і зарплатою лікарів), або купуйте "гарні" медичні послуги в тих, хто їх продає. Платіть "за світовими цінами" усім, хто пов'язаний з вашим обстеженням і лікуванням, або їдьте лікуватися за кордон, наприклад у Бельгію.

Але у всіх випадках кінцевий результат буде приблизно однаковим. Адже не тільки наші хворі їдуть за кордон лікуватися, але й навпаки, із-за кордону до нас їдуть, тому що в нас значно дешевше, при тій же якості.

Лікар  Сергій Бондарев.

"...Головне - не втратити час."

15.09.03 Марина, адреса невідома.

"Здрастуйте Сергій!

Прочитала ті листи, що вже надійшли на Ваш сайт і вирішила написати.

Я розумію цих людей, скрутно занедужати самим, тяжко і страшно родичам людей, що захворіли, дуже мало інформації, а головне - психологічної підтримки, слово рак у багатьох синонім слова смерть.

Багатьох родичів переповнює образа на лікарів, але лікарі не боги, головне - це правильно і вчасно поставлений діагноз - а далі вже як бог дасть.

Я сама опинилася в схожій ситуації. Раніш ніколи не хворіла і раптом як грім серед ясного неба - страшний діагноз - як мені тоді здавалося - і причина виникнення хвороби - невідома, а хвороба - лімфогранулематоз 3 стадія (Б) - це пухлинне захворювання крові. Два місяці я жила в моторошному страху і думала, що все, мені не виборсатися, стан був дуже тяжкий, але вивчивши купу літератури, в основному в Інтернеті, я своїми очима прочитала, що ця хвороба виліковна, головне вчасно поставити діагноз, почати лікуватися і саме головне - повірити і довіряти лікарям.

Дільничний терапевт не змогла поставити мені правильний діагноз і мурижила мене на лікарняному з ОРЗ цілий місяць, але слава богу я потрапила в лікарню і звичайно лікарям-практикам відразу удалося поставити мені правильний діагноз. Потім було тривале лікування, під час якого я вийшла на роботу, так виявилося легше психологічно це все перенести.

Зараз пройшло вже 2 роки. Хвороба в стані ремісії, сподіваюся що все і далі буде добре. Незважаючи на перенесені курси хіміотерапії й опромінення почуваю себе добре, та я й хімію переносила нормально, головне вірити у себе, у людей, і бути оптимістом, не складати руки. Родичі і друзі, колеги по роботі - усі повинні допомагати хворому справитися з хворобою, особливо під час лікування, треба всіляко підтримувати хворого - а лікарям було б добре наводити позитивні приклади із своєї ж практики. Негативу і так повно, поки лежиш у лікарні і так бачиш стільки горя навколо.

Читаючи в Інтернеті листи людей з діагнозом ЛГМ чи їхніх родичів, я була в жаху - багато хворих у силу своєї неінформованості і незнання складають руки і нічого не роблять - упускаючи коштовний час, у той час коли треба бігти бігцем до лікарів і лікуватися. А багато хто йдуть до шарлатанів і платять їм величезні гроші незрозуміло за що.

Так що моя порада усім: хочете жити - послухайте лікарів-професіоналів і головне самі стежите за своїм здоров'ям, головне не втратити час.

А звинувачувати лікарів у всіх ваших лихах не можна, вони не винні, що хвороба вибрала саме Вас. А лікарі теж люди і теж хворіють так само як Усі.

Мою хворобу навчилися лікувати і величезні успіхи зроблені за останні 5 років, наука не стоїть на місці, будемо вірити, що і рак коли-небудь будуть виліковувати не тільки на 1 стадії хвороби."

Коментар.

Я вдячний жінці, що написала цього листа. У ньому дійсно відзначене все найголовніше, про що повинні знати і що повинні робити не тільки хворі і їхні родичі, але й усі, хто цінує своє здоров'я і здоров'я близьких:

- стежити за здоров'ям;

- вчасно звертатися до лікарів-професіоналів;

- сумлінно лікуватися, виконуючи всі рекомендації лікарів;

- не звинувачувати лікарів у своїх лихах - вони не всесильні;

- допомагати і підтримувати один одного;

- по можливості не кидати роботу і захоплення;

- не складати руки, бути оптимістом.

Доречи, бути оптимістом - це не тільки вірити в сприятливий кінцевий результат хвороби (все ж багато форм рака виліковні, нехай і не завжди, навіть у занедбаній стадії). Головне - щоб хвороба не затуляла собою все те гарне і світле, що є в житті, а навпаки, відкривала очі на цінність і неповторність усього, що нас оточує.

"Скільки б життя ні залишилося, поки воно не закінчилося - воно триває!".

Лікар, Сергій Бондарев..

"Я довідалася, що в моєї бабусі злоякісна пухлина..."

13.11.02 Адреса невідома.

"Добрий день.

У мене питання. Учора я довідалася, що в моєї бабусі злоякісна пухлина. Я ще не знаю на якій стадії, тому що вона живе в іншому місті. Підкажіть, будь ласка, куди я можу звернутися в Києві за допомогою до кваліфікованого лікаря, щоб уточнити хоча б чи можна щось починати у віці 78 років. Буду чекати відповіді.

Заздалегідь вдячна.

Людмила."

Коментар.

Вік сам по собі не впливає на тактику обстеження і лікування онкологічного хворого (як, до речі, і будь-якого іншого). Значення мають не паспортні дані, а загальний стан пацієнта, форма, локалізація і стадія процесу, наявність чи відсутність ускладнень, що супроводжують захворювання.

Тому вибір тих чи інших методів обстеження і лікування в кожному окремому випадку визначаються сугубо індивідуально, після ретельного обстеження хворого. І кращим лікарем, що може надати найбільш кваліфіковану і повну допомогу, є лікуючий лікар-онколог із найближчого онкологічного диспансеру.

Якщо хворий чи його родичі не довіряють своєму лікуючому лікарю, їм потрібно звернутися безпосередньо до завідуючого відділенням або провідного фахівця свого онкодиспансера.

Можлива консультація, обстеження і лікування в профільному онкологічному інституті або центрі, але тільки в тому випадку, якщо пацієнт звернеться туди особисто. При цьому необхідно мати при собі всі результати попередніх обстежень і відомості про застосовуване лікування (аналізи, знімки, висновки, виписки з історії хвороби). Бажане направлення лікувального закладу, де обстежувався і лікувався хворий (онкодиспансера).

У будь-якому випадку повідомте лікуючого лікаря про ваше рішення звернутися в інший лікувальний заклад й уважно вислухайте його думку. Подорож сама по собі може бути більш шкідливою для хворого, ніж очікуваний результат від консультації, а консультація абсолютно непотрібною.

А заочні рекомендації є не тільки безглуздими, але і небезпечними. Жоден сумлінний лікар не буде їх давати. Навіть якщо Ви його "матеріально зацікавите", то, у кращому випадку, він вам розповість самі загальні принципи обстеження й лікування таких хворих, при цьому обов'язково підкреслить, що більш конкретні рекомендації він може дати тільки після ознайомлення з медичною документацією й особистим ретельним обстеженням хворого.

З повагою, лікар С. Бондарев.

"Рішенням було - цілком змінити своє життя..."

21.10.02 Адреса невідома.

"Здрастуйте!

Моєму чоловіку 27 років. Недавно в нього на руці почала рости родимка. При огляді лікар-онколог сказав, що потрібно її вирізати, результат гістології покаже, рак це чи ні. Поки чекали результатів, він багато думав про причини, що викликали цю хворобу і про те, що потрібно зробити, щоб ЖИТИ. Рішенням було - цілком змінити своє життя, усе почати спочатку: ретельно працювати в області, що любить, і домагатися того, про що мріє, змінити спосіб життя, піти від дружини і знайти нову любов. Усе це зробити дуже важко, боляче. Але він бачить у цій болі єдине джерело сил у боротьбі за життя. Результати гістології показали, що в нього меланома третього ступеня. Лікар сказав, що потрібно робити хіміотерапію, що чоловіку вибирати, робити її чи ні. Чоловік не знав, що вибрати, у результаті відмовився від "хімії": по-перше, багато хто лякали, що це принесе шкоду, а не користь, по-друге, саме цим рішенням він як би сказав собі, що він мобілізувався і готовий боротися. Але тепер він сумнівається, чи було це рішення правильним, усе-таки лікування потрібне. І тепер тупик: куди бігти? Чи робити "хімію", чи поглибитися в народну медицину, чи "лікувати душу", тобто йти до психолога. І ще таке питання: в одній статті було написано, що термін життя при меланомі третього ступеня - п'ять-десять років. Але якщо боротися за своє життя, лікуватися, можна прожити довше і перемогти хворобу?

З повагою, Олена."

Коментар.

У першу чергу хочу висловити співчуття Олені і її чоловіку у зв'язку з тим, що життя поставило їх у таку складну ситуацію.

Щодо головного питання листа "Чи потрібно робити хіміотерапію?", можу сказати тільки те, що найкраще на це питання може відповісти той лікар, що безпосередньо обстежував хворого. Будь-які заочні рекомендації є не тільки безглузді, але й небезпечні. Якщо хворий чи його родичі не довіряють своєму лікуючому лікарю, їм потрібно звернутися безпосередньо до провідного фахівця онкодиспансера чи з'їздити на консультацію у найближчий онкоінститут. І рекомендації лікарів потрібно виконувати обов'язково. Надія на чудо, "народну медицину" - це тільки втрачений час. А думати про душу можна і під час лікування. Та й Бог допомагає тільки тим, хто "сам не плошає".

Що стосується причин виникнення захворювання й пошуків можливості від нього позбутися в зміні способу життя - це зайве й небезпечне філософствування. Що сталося - те сталося по незалежним від способу життя причинам і нашого до нього відношення. Ці причини добре вивчені, є чисто біологічними (читайте на відповідних сторінках сайту).

Ситуація, судячи з листа, ускладнюється тим, що чоловік Олени потрапив (трохи передчасно у зв'язку з обставинами) у типову ситуацію переоцінки життєвих цінностей. У віці 30-35 років у чоловіка зазвичай виникає потреба підбити підсумок досягнутого. Найчастіше цей підсумок не зовсім радісний. Багато що з того, що очікувалося від життя в юності (виділитися в суспільстві, зробити кар'єру, мати успіх у жінок) - не збулося. Щось не склалося, не вийшло. Просто не здатний чи обставини не дозволили. Робота не така цікава, престижна і високооплачувана, знайомства не такі впливові, немає машини, дачі, красивих коханок і т.п. Почати життя спочатку? Але час вже упущений, узяті певні зобов'язання, та й ніякої гарантії немає, що вийде краще. Більшість чоловіків, розведених із дружинами в цей період, потім про це шкодують. Зазвичай чоловік помучиться, посмикається, помотає нерви близьким... і заспокоїться. Зрозуміє, що "краще синиця в руці, ніж журавель у небі". Головне, щоб дружина була любляча, діти здорові і веселі. І чоловік Олени напевно її любить. Просто усе ще хочеться чогось більшого, рожевого, із бантиками й крильцями, або вогненного, палючого. І якщо не зараз, те вже ніколи.

Якщо Олена любить чоловіка, то це її хрест - допомогти йому пережити цей важкий період, допомогти переосмислити життя і прийняти його таким, яким воно є. І сподіваюся, що він це оцінить. Безглуздо починати життя спочатку, потрібно гідно прожити те, котре вже почав. І головне в ньому - близькі люди. Не робити їм зла. Щоб у разі чого залишилася тільки добра пам'ять.

У цьому може допомогти психолог, що зараз є в кожнім онкодиспансері. Варто звернутися до нього і слідувати його рекомендаціям, або попросити його порекомендувати іншого психолога, більш придатного для конкретного випадку.

У будь-якому випадку бажаю Олені і її чоловіку, щоб лікування було успішним, щоб їхні взаємини налагодилися. Олені особисто бажаю мужності й терпимості, а її чоловіку - прожити життя (скільки б його не залишилося) гідно, повноцінно, нехай і не так яскраво, як усе ще поки хочеться.

Лікар С. Бондарев.

Лист жінки, , яка перенесла рак молочної залози.

10.07.02. Україна, Черкаси.

"Мені 62 роки, маю гарну родину, прекрасного чоловіка, добрих, уважних синів, підростають онуки. Моє захоплення - садово-городні роботи на дачній ділянці. Із задоволенням займаюся кулінарією, люблю смачно й у межах можливого годувати свою сім'ю здоровою їжею. На свята, дні народження членів родини намагаюся приготувати святковий стіл, зібрати всіх рідних і близьких для спілкування. Мені хочеться зробити святковим кожен день життя. Це дорогий мені мікросвіт, що потрібний мені і якому, зазвичай, потрібна я. Незважаючи на пенсійний вік я, медичний працівник продовжую працювати за спеціальністю, одержуючи задоволення й втіху від роботи, від спілкування з пацієнтами, з колегами, з друзями.

Цей великий світ міг перестати існувати для мене ще 19 років тому. Саме тоді, у віці 43 років я знайшла в себе пухлину молочної залози і при ретельному обстеженні в мене не залишилося сумнівів у тому, що це рак.

Перша інстинктивна моя реакція - це страх, що паралізував мене до такого ступеня, що не могла як раніше дихати, говорити, діяти. І навіть зараз, через стільки років, думкою повертаючись в той час, у мене холодіє всі усередині.

Друга реакція - це розпач, бажання забутися, піти від дійсності, замкнутися у своєму лиху, не доставляти своєю хворобою неприємностей оточуючим мене близьким людям. Почалося копання в минулому, бажання встановити причину, яка привела до катастрофи - чому саме в мене виникла ця хвороба. На щастя ці переживання були короткочасними і почало зароджуватися бажання швидше позбутися цієї ракової хвороби, з'явилося бажання боротись за здоров'я, за життя.

Головне, що мене врятувало - це стрімка швидкість ухвалення рішення негайного оперативного втручання. У найближчі три доби від виявлення пухлини я була вже прооперована, мені зробили операцію радикального видалення молочної залози. Незважаючи на те що я лікар, терапевт за фахом, на момент захворювання мої знання з онкології були дуже обмежені, тому я цілком довірилася фахівцям.

Нажаль післяопераційний період ускладнився лімфатичним набряком руки, від чого підсилився мій негативний емоційний настій. Мало того, що в результаті операції з'явився істотний фізичний дефект, позбавилася інтимної жіночої принадності, моя недуга мимоволі стала надбанням оточуючих мене людей. Зрозуміти й відчути все пережите може тільки людина, що побувала в аналогічній ситуації. Сказати, наскільки було подавлене, буквально принижене людське достоїнство - це майже нічого не сказати. У таких стражданнях і тортурах пройшло майже півроку. Гнітив не стільки страх рецидиву самої хвороби, скільки свідомість своєї фізичної неповноцінності, що граничить майже з каліцтвом. Для мене тоді це було важливіше самого життя, як би я за нього не бралася. Виникали думки про пластичну реабілітаційну операцію, але перешкодою на шляху до цього був лімфатичний набряк. Двічі знаходилася на обстеженні в реабілітаційному відділенні Всесоюзного (тепер московського) онкоцентру, спілкувалася з іншими пацієнтками відділення. У результаті проведеного курсу лікування, головним чином психотерапевтичного, поступово притерпілася й адаптувалася до свого нового стану. Звикла до думки: те що зі мною сталося неповоротно і прийнялася сама всіма доступними мені способами відновлювати здоров'я наскільки в той час це було можливе. Займалася лікувальною гімнастикою (спеціальний комплекс вправ для хворих після мастектомії), повторні масажі руки, проводила рекомендоване комплексне лікування лімфатичного набряку руки. У результаті домоглася достатньої компенсації лімфовідтока, рука значно зменшилася в об'ємі, хоча колишніх розмірів не досягла, очевидно був упущений час і в результаті утворилися необоротні зміни фібротизації.

Усе пишу: "Я сама...", а мене починає мучити совість. Нічого мені самій не вдалося б домогтися, адже я не могла навіть упоратися із самої собою, якби не розуміння, чуйне відношення чоловіка, тактовна участь друзів, близьких мені людей. Усе це допомогло мені упоратися з моїм лихом.

Отже, уже майже 20 років я живу і здраствую як повноцінний член суспільства, іноді, а з роками всі частіше, забуваючи про свої вади.

Ця моя сповідь адресована всім молодим і не дуже жінкам, що повинні, зобов'язані запобігти в себе рака молочної залози. З цією метою можу дати свої, перевірені життям поради:

- упорядкувати свій спосіб життя, у родині, розумного режиму праці і відпочинку. Не можна допускати хронічної втоми, завжди необхідно викроїти резерв часу для достатнього сну, пасивного відпочинку;

- регулярно займатися фізкультурою;

- дотримувати правила здорового повноцінного харчування, головним чином за рахунок обмеження жирів тваринного походження і збільшення в раціоні натуральної рослинної їжі. Не переїдати! Не товстіти!;

- створювати навколо себе сприятливу психоемоційну обстановку, виключити із свого кола спілкування людей вам несимпатичних і неприємних;

- виключити необхідність повторних абортів;

- матерям, що годують, опанувати правильну техніку грудного вигодовування дітей;

- щомісяця прощупувати молочні залози і при виявленні будь-якого ущільнення проконсультуватися в онколога;

Сподіваюся мій особистий досвід, вистраждані життям і перенесеною хворобою поради допоможуть багатьом прожити життя повноцінно, без фатальних утрат здоров'я. Якщо ж когось спіткає подібне лихо, не впадайте у розпач, вірте насамперед собі і близьким людям, що не хочуть вас втрачати. Боріть за здоров'я. Щиро бажаю вам успіху!"

Коментар.

Як ми бачимо, через 19 років після операції, жінка почуває себе добре і радіє життю. Щиро бажаю їй дожити до глибокої старості і не зіштовхуватися з тими проблемами, що так попсували їй це життя в минулому.

Висновки, що варто зробити після прочитання цього листа:

1. Рак виліковний, якщо вчасно звернутися до фахівців-онкологів і виконувати всієї їхні рекомендації.

2. Будь-які наші неприємності завжди перебільшені і тому переборні. Треба вірити в себе й у навколишніх близьких людей. Якщо життя змінилося, треба жити по-новому і радіти життю. Радіти завжди є чому.

3. Якщо після лікування виникли ускладнення, потрібно не відкладати боротьбу з ними, інакше вони можуть набути стійкий, необоротний характер.

Що стосується рекомендацій, що дає хвора, то з частиною із них можна погодитися, з частиною - ні.

По-перше, не існує заходів, що з 100% гарантією могли б запобігти рака. Звичайно, треба вести здоровий спосіб життя, не порушувати гормональну рівновагу, але робити це треба легко, не напружуючись, не для того, щоб виключити захворювання раком, а для того, щоб просто бути здоровою. Інакше спрацює емпіричний "закон підлості" - чим більше ти чогось боїшся, тим більше ймовірність, що це відбудеться.

І, безперечно, головне - вчасно виявити рак, якщо він раптом виникне (при ранній діагностиці він виліковний, що ми і бачимо з листа). А головне в ранній діагностиці рака молочної залози - систематичне самостійне обстеження молочних залоз і звернення до лікарів при найменшій підозрі на захворювання.

Лікар С. Бондарев.